Україна має створити інвестиційну ідею, щоб «продати» себе світу

Уже почали з’являтися різні «експерти», яких не чутно було перші два місяці війни, Це гарний сигнал: якщо вони повиходили – значить, перемога близько. З іншого боку знов постає ризик потрапити у пастку популізму й прожектерства, коли всі «за все хороше і проти усього поганого».

Про виклики відбудови держави, корупцію та популізм на прикладі Укрпошти ми поговорили в інтерв’ю НАЗК.

В Укрпошти 65 тисяч працівників, і ми працюємо навіть сьогодні – як на підконтрольній території, так і на тимчасово окупованій. Там виникають певні моральні та юридичні питання, необхідність приймати непрості рішення.

От скажіть, правильно підтримувати наших людей по ту сторону тимчасового кордону або неправильно? А якщо головне – їх підтримати, то всі інші вчинки логічно витікають із цього. Це допомагає мені в прийнятті рішень.

На жаль, не можу розповідати про всі рішення, щоб не наражати людей на небезпеку.

Простий приклад: був щойно в Сєвєродонецьку, зі мною поїхала начальниця відділення. Я це перший раз робив, а вона – вже третій. Ми привезли людям пенсії дорогою, якою могли не повернутися. Співробітники Укрпошти кожного дня наражають себе на небезпеку, у нас вже загинуло декілька працівників. Тому вони – справжні герої. Я дійсно пишаюся ними і повинен бути на рівні.

Я вже бачу й жартую, що сьогодні з’являються «експерти», яких перші 2 місяці війни ніхто не бачив. Вони десь ховалися, а тепер повилазили. Я налаштований завжди шукати позитив: якщо вони з’явилися, то, мабуть, скоро мир. Мабуть, вони не вилазили б, якби завтра були ще проблеми. Що більше таких експертів з’являється, то ближча до нас перемога.

Ви ж бачите, у нас усі знають, як керувати Укрпоштою, що треба й не треба робити. Як робити все безкоштовно для волонтерів і продовжувати платити зарплати. Як треба чи не треба випускати марки, якої тематики вони повинні бути, кому що треба надавати.

Я до цього звик до війни. Я, напевно, найстаріший керівник великої держкомпанії, тому вже адаптувався. Головне – залишатися вірним собі й власним принципам.

Як у будь-якій компанії, у нас був мобілізаційний план. Сьогодні вже це можна сказати, що це був просто «garbage». Я його знищив у перший день. Була така можливість, аби ворогові не дістався, аби ворог не стібався. Хіба що він помер би від сміху – тоді так! Я намагався його, до речі, десь 4 останні роки переробити, готував його під інші атаки.

Нас дуже атакують російські «кібери». Учора, наприклад, було 400 тисяч запитів на секунду. Це величезний тиск. Вони дуже не люблять наші марки, тому атакують і мережі, і магазини.

До війни призвела корупція. Можна по-різному ставитися до очільника росії, але ж, приймаючи рішення, він базувався на певних фактах.

Ми знаємо сьогодні, що ці факти були нереалістичні. Це стосується й стану Збройних сил України, і рівня підтримки. Коли ти створюєш довкола себе корупційну вертикаль, яка сама себе годує й обмежує доступ до інформації та людей, то отримуєш те, що отримуєш.

Не те щоб Україна могла пишатися, що в нас немає корупції. Але немає такого забронзовіння й перекриття будь-яких каналів реальної інформації. 

Чи можна було з нашого боку краще підготуватися? Безумовно. Але це було б непросто. Більшість із нас не відчувала, що війна неминуча, тому сказати щось на кшталт «ми зараз заберемо з медицини, з доріг, мостів або електричок і направимо на чергову збройну штуку, яка, до речі, сама собою не допомагає» – це було б важко.

От, наприклад, зараз усі кажуть «старлінк-старлінк»! А якби я купив того клятого старлінка до війни? Люди сказали б: «Смілянському нема чого робити – уже там щось «відмив» у Маска! Грається собі на народні кошти, замість того, щоб підвищити зарплату листоношам».

Тому є теорія, як воно могло би бути, а є практика в реальному житті. Нерозуміння цього трохи бентежить, скажу чесно.

Як я боровся з корупцією в Укрпошті? Максимально централізував основні процеси, які були джерелом корупції, тобто закупівлі й фінанси. Така централізація допомогла в боротьбі з високим рівнем корупції. Тепер ми вже боремося з низьким.

Скажу непопулярні речі, але коли ми спочатку ловили крадіїв на нижньому рівні, люди були на їхньому боці. Завжди звучало щось на кшталт «вона вкрала, бо треба було чоловіка чи сина лікувати». Або ж «у Смілянського велика зарплата – з нього не убуде». Так люди думають, хочеш ти цього чи ні.

Боротьба з корупцією популярна нагорі. Вона не була популярною внизу ні тоді, ні зараз. Ти повинен доносити людям, що в них вкрали. Не в тебе – у них. 

Наприклад, я до війни витрачав на путівки для оздоровлення дітей 9 мільйонів. Міг би витрачати 18, якби самі працівники компанії крали менше. Але ж вони не в мене вкрали, у мене така сама зарплата залишилася – вони вкрали у самих себе, а ми б могли ці кошти використовувати на дітей.

Найскладніше – це хвороба популізму.

Люди спокійно ставляться до того, що їхній депутат, мер чи губернатор живе на зарплату в 300 доларів, але має маєточок у Конча-Заспі та їздить на «Мерседесі». Люди до цього звикли: ну так, вкрав – що зробити? Скільки точно вкрав, ми не знаємо.

А скільки заробляє Смілянський чи менеджер Укрпошти, знає кожен, і це людей дратує. Вони хочуть, аби ми, професійні менеджери, керували за мінімальну заробітну плату, щонайбільше 10 мінімальних заробітних плат – на рівні водія Убера.

Мені кажуть: ви повинні для держави. А мені цікаво: коли виник цей борг? Я вчився за свої кошти, брав кредити, плачу податки. Коли борг виник перед державою? Хочу просто для себе з’ясувати.

Ця хвороба популізму, на жаль, може, навіть погіршиться з війною. Вона вже дає свої меседжі, нібито «от приїдуть в державу кращі фахівці зі всього світу за мінімалку працювати». Не приїдуть. Треба, щоб у керівництві держави, як у керівництві великої компанії, були нормальні люди, які отримують нормальні кошти. Не треба розповідати, що нами керуватимуть політики за «мінімалочку».

Я виріс у родині лікарів – кардіологів, анестезіологів і терапевтів. Україна потребує хірургії. Еліта повинна платити податки. Не можеш ти жити на Хрещатику й мати дохід в 10 тисяч гривень. От у США в податковій дивляться, де ти мешкаєш, які маєш доходи та основні великі витрати. Для цього не треба багато податківців – треба комп’ютер, який дивиться на цифри. Але ж із цим усі повинні погодитися. Усі.

Тому я за системні рішення. Вони будуть непопулярні, бо люди не захочуть заповнювати декларації, але ж мають. Просто декларація має бути легкою. Не хочу нікого критикувати, але не така, як зараз.

Також не розумію, навіщо стільки органів контролю. Це ж дуже просто! Ти або живеш по витратах, або ні, або попадаєш, або не попадаєш. Для цього достатньо одного карального органу, і 60 тисяч податківців не потрібно.

Я дивлюсь зараз на різні програми розвитку країни й геть не бачу в них справжньої практики. Там «усе гарне проти всього поганого», інвестиції – шалені, податки – мінімальні або ж їх взагалі немає. Як і хто там буде все підтримувати? Давати кошти на медицину й дороги? Це все бентежить.

«За все хороше й проти всього поганого» – це не програма. Треба конкретика, треба платити податки, а не просто обіцяти.

Я, наприклад, точно знаю, як це повинно відбуватися: потрібен контроль не за доходами, а за витратами. Коли всі погодяться, що контроль за витратами потрібен, тоді я буду читати ті всі програми відбудови і розуміти джерело інвестицій.

Зараз – переломний момент, який Україна може повернути на свою користь, якщо створить нову історію країни, нову історію перетворення.

Під історією я маю на увазі інвестиційну ідею, інвестиційну презентацію. Точно так само, як «продавати» Укрпошту, треба «продавати» Україну. Треба пояснити всім, чому Україна їм дуже потрібна. Чому вона буде найкрутіша – в ІТ, у копалинах, розташуванні, логістиці. Чому це круто. От Україна зараз – це круто.

Це дуже важко підтримувати, бо є втомленість, зокрема й на Заході, що можна побачити за розмірами донатів. Щоб ця історія була сталою, ти повинен її розробити й продати.

Чому я дуже переживаю за ці програми? Бо не бачу історії. Історія – 30-секундний спіч у ліфті, щоб продати себе або продати компанію. Якщо ти не можеш це сам собі продати, то не продаси ні європейським інвесторам, ні японським, ні американським. Повинна бути така історія європейського тигра, іншої тваринки, хоч Патрона. Якщо буде цей «скелет», на який все інше можна буде нанизати, буде простіше.

Ми створюємо соціальну державу з великими податками, великим соціальними гарантіями? Чи все ж таки державу, де є вільне право й виживає сильніший? Не можна одне з іншим поєднувати. Або тебе мотивують найкращі люди (це система США), або ти трохи всіх підрівнюєш і заганяєш усередину (це європейська модель). Не можна бути трошки вагітним.

Потрібна збалансована команда з різними точками зору для обговорення. Програми реформ повинні передбачати можливість зробити спершу боляче, все одно як вирізати ракову пухлину. Але потім ти живеш. Якщо ж її не вирізати, якимись там припарками лікувати, то буде спочатку нормально, а потім – неминучий сумний кінець.

Мені дуже хотілося б, аби ми не проґавили цей шанс. Щоб усі жертви та втрати, які Україна понесла, були не даремними. Над цим треба працювати вже вчора. Ще раз: людський капітал – це основне, що мене турбує.

Ми зараз не можемо залучити «світлі голови», бо вони, як і я, добре відчувають, коли їх хочуть використати й «наколоти». Коли побачу, що потужні люди повірили в це, разом створили історію, тоді зрозумію, що ми на правильному шляху.

Треба мати консервативний погляд на речі. Коли айтішник в Україні може отримувати 300 тисяч баксів, платити 5% податків і кричати, що це забагато, такий же самий в Каліфорнії платить 50 і «не возбухає».

Але ж це непопулярні речі для ліберальної ІТ-тусівки. Звісно, бо вони ж хочуть купити квартиру на Печерську в перший рік, а не в третій чи п’ятий, і не в кредит, як американські айтішники. Ці речі неприємні, але хтось їх повинен почати казати.

Почнемо говорити про непопулярні рішення, почнемо сперечатися й шукати рішення – тоді зможемо дійсно розробити круту програму, яка зробить Україну потужною.

Джерело